“Коломия, Печеніжин, Заболотів, Снєтин”… Згадка майже столітньої давності

Якщо вам хочеться відчути атмосферу минулого, то вам просто необхідно прочитати цей текст.

Ось таку цікаву замітку Євгена Ткачука публікувала Газета “Діло” №193 від 27.03.1935р. Перепубліковую майже в оригіналі. Відчуйте українську літературну мову початку минулого століття.

Ні, це ніяка не географія, а просто уривок з коломийки, яку довелось мені чути в одному надпрутянському селі на Покутті.

Була саме неділя, молодь зібралася юрбою на зарінку, де відбувалася так звана толока й музики грали. Недбало через плече завішений кіптар, розв’язана обшивка вишиваної сорочки з „дудами”, розбурхана „чілка“ – ось вам і танцюрист, що взявшись під боки, глядів за дівчиною, що найбільше “запишниласи”. І тільки музика „довбанєта” строїть, а цимбалістий у струни клевчиком ударяє, чуєте, як парубки дівчат у “данєц” собі замовляють: „Пазунька Прокопова!”, „Марія Дим’єнова!”, „Насці Капралюччина!” і т. д. І така щасливо вибрана дівчина йде послушно до парубка. Хай би яка спробувала не піти, так зараз у прияві всіх “буде бита”. А парубіка тимчасом приспівує:

„Станиславів, Отинія.

Надвірна, Дилєтин,

Коломия, Печеніжин,

Заболотів, Снєтин…”

Що відважніша дівчина й собі співом хлопцеві відгукнеться:

“0й піду я влісок ТРІСОК тай наломю лому,

Не бири мні хлопче, в данєц, не веди до дому”.

Затямивши собі оті слова з коломийки про містечка розкинені над Прутом, рішився я проїхатись крізь ті околиці та пізнати ту закутину галицької землі. Хай, гадвю собі, інші про Рим розписуються, про Швейцарію фейлетони друкують, про враження з подорожі до Данії розказують, а я перше звідаю наші землі заки на чужину, дасть Біг, подамся. Бо це так, як один жидок пана “загнув”:

– Був ти, Мошку, – питає пан, в Парижі?

– Ні.

– А в Льондоні був?

– Ні!

– А в Римі?

– Теж ні.

– Ну. так ти дурень!

– Ей, паночку, – відповідає жидок, а були ви в Куликові?

– Ні.

– А в Пацикові?

– Ні.

– А в Копичинцях?

– Теж ні.

– Ну, то що я тепер маю казати?…

І ось вам низка вражень із тієї подорожі.

Коломия, що гордо назвою столиці Покуття пишається, відома всім із коломийок, дрантивої льокальки. що їде крізь сам ринок і цукорні при вулиці “Алєя Вольносці”. Співають про неї:

„Коломия не помиє, Коломия місто.

В Колимиї дівчєточка, як пшепишне кісто”…

Ні щось воно не так. Вабачай красний поле Коломиї, але в нашому Львові таки кращі дівчата. Я три пари ходаків сходив, а серце мені ні разу не схвилювалось: такі собі пересічні невісти, ані одної замітніщої. Сама ж дооколична молодь ось що співає про коломийські красуні:

„Ой їхав я в Коломиї на сивій кобилі.

А багацька дівчинонька завертала свині,

Я сказав їй добрий вечір. Вна си не ’бзивала,

Навішіла кораликів, кривий писок мала”…

Замітна ще Коломия двома вежевими годин никами, один на ратуші, а другий на нашій цер кві, при чому оба вони для заманіфестуваная своєї національної ріжниці ходять із десятимінутовою різницею, (Наш, як звичайно все, що українське. пізніше).

Крізь вулиці тягнуться гуртки людей всілякого походження, здебільша покутяни у своїй до гуцулів зближеній ноші та вряди-годи побачите таки автентичного гуцула у плетеному капелюсі та червоних штанах. А ця покутська ноша така інколи змодернізована, що недоведи, Господи! Ось вам іде парубок, одягнений у білу сорочку, що звисає поверх таких-жє білих штанів, у кіптарі, а взутий… у червоні півчеревики босою ногою, очевидно. Так і дівчата: кіптар, вишивана сорочка, бинди, фота, а радше запаска, як там кажуть фартушок і… мешти мало не на французьких запятках. Чобіток ні на лік, хіба у старенької ґаздині доглянете.

Найближче містечко Коломиї – Печеніжин. Можна переїхати льокалькою, яка простір 20 км робить у двох годинах. Розказують про неї таке: Раз ішла ґаздиня до міста на ярмарок і саме льокалька надїхала. Машиніст, видно, добряга собі був і каже: “сідайте, ґаздинцю, підвезетесь”. „Е, каже баба, вам, паночку жарти в голові, а мені в місто спішно”.

Я сам зважився був на перегони з тією льокалькою. Їхав раз дихавичним конем зна йомого учителя (чудова алеґорія дихавичних об ставин, серед яких живе наш учитель) і був би напевне переміг, колиб не навісна квочка з куряами, що порпалась у поросі на шляху, яку треба було особисто зганяти.

Можна, хто хоче, йти пішки в Печеніжин на віть дуже вигідно. На шляху така груба верства пороху, що йдете як по килимі. І їсти перед подорожжю не потребуєте: пороху наковтаєтесь стільки, що за полуденок вистане.

Сам Печеніжин, донедавна повітове містечко, довгий та нудний, як сеймові політичні промови. Вулиці, а радше головна дорога, занедбані, наче із пересердя, шо місто з повітового на звичайне здеґрадували. Хай, кажуть, коломийське староство дорогу дбає, а ти, мандрівнику-сарако, трясись на возі по вибоях, начеб тебе трястя обхопила.

Усеж Печеніжин не тішиться симпатією околиці. Ось послухайте, як про нього співали;

„Печеніжин таке місто, Лишень запалити,

Мандибурка си не родит. Нима що варити…”

І справді, бідненьке воно виглядає та обдерте, аж жаль дивитись. Ціла низка полатаних дімків, де низька хатина під стріхою живе собі в дружній приязні з кандидаткою на одноповерхову віллу, дві чи три нафтові лямпи, що шкіряться крізь, пітьму ночі до прохідників, та магістрат із ратушем, який „на ніч ховають до сіней“ (так насміхаються злобні людці, бо в Печеніжині взагалі нема ніякого ратуша) ось вам повний інвентар того міста.

Слід іше згадати про великий чотирокутний ринок, окружений щільно жидівськими склепиками, що служить для малих жиденяток водночас за соняшну пляжу, спортове грище до копаного мяча, місце для закоханих пар. Щоправда, тих останніх є в Печеніжині ду же мало, бо містечко має теж дуже мало любовного матеріалу. Не дурно то й приказував якийсь співака:

„В Печеніжині в неділю стою я на горбі,

А. там такі, дівки файні. Як бублики в торбі”.

Зате куди кращий пошанівок мають печенжинські хлопці, бо я сам чув, як одна виспівувала:

„Ой, битая доріженька до Печеніжина,

Там такого любка маю, що у світі нима…”

Воно й не дивно, що так якось насмішкувато ставиться простолюддя до тих містечок, бо поміж ними села багато кращі. Саме положення між лісами, або бодай недалеко лісів, над Прутом, Сопівкою або іншими потічками, чисто вдержані вулички, старанно повибілювані хатки ось вам картини, якими можете налюбуватись.

Гарне велике село Княждвір, батате й свідоме Сопів, із гарною читальняною домівкою серед села та могилою й хрестом у пам’ять Тих, що згинуло в боротьбі за визволення. Чистий, подекуди гострий воздух, що лине із недалеких Карпат, шум Прута, який вночі чути дуже далеко все те додає чару тим околицям.

В протилежному напрямі від Коломиї, коли їдете до Заболотова, розкинулось широке село Корнич на просторі кількох кільометрів. Здалека добачуєте велику, нову, муровану церкву, про яку розказують, що ще внуки теперішніх корничан сплачуватимуть довг за неї.

Усеж труд їх великий, власним зусиллям вибудували вони церкву, що гордо пишається на всю околицю. При шляху лежить великий двір, засаджений черемхами. Коли їдете весною в той час, що вони цви гуть, тоді любуєтесь чудовим запахом черемхового цвіту, що так і чуєте, як він силоміць розпирає легені.

Послухайте мене й їдьте весною посидіти пів години під плотом коряцького фільварку та надихатись тим пахом: Якщо ви затроїлись колись світляним ґазом, якщо нанюхались наркози перед операцією чи просиділи пів життя за бюрком, по середині завзятих курців, словом, як що ви загарбали своїм легеням на 10 літ духу, там, під отими черемхами, зможете доповнити на 10 літ запас життєдайного воздуху для своїх ле генів!

У дорозі до Заболотова, байдуже, чи їдете шляхом кіньми, чи залізницею, що йде рівнобіж но гостинцем, маєте цікавий краєвид: по правій стороні стовбуряться Карпати, що своїм лівим крилом схиляються щораз нижче і нижче в на прямі до Снятина а по лівім боці рівнина, за якою починається Поділля і місцями вже й чорнозем шкіриться. Коли приїзджаєте до Заболотова залізницею, то й не прочуваєте, що при виході з двірця жде на вас жахливий ворог – юрба візників, щоби силоміць затягнути вас до… одинокої однокінної, пошарпаної повозки, що мабуть тямить іще золоті часи австрійських Гульденів. По чинаєте торгуватись за курс до міста 2’км, і врешті, після палкої торговельної дискусії стягаєте ціну за переїзд з двох золотих до 50 сотиків, та засапавшись сідаєте на полатані подушки повозки.

Заки власник зволив ласкаво сісти на кізлі і заки шкапа, відвернувши лоб, добре вас оглянула та надивувалась, хто це такий попався у Заболотів, минуло кільканацять хвилин, за яких можна б половину дороги пройти пішки. І знову те саме: по обох боках дороги дімки, спершу менші, а далі сміливіші, замічаєте кілька табли чок — шильдів лікарів, адвокатів, дентистів, ветеринарів і акушерок – знак, що й на цьому засланні живуть люди, і врешті пародія готелю, о чевидяно із написом „Ґранд Готель“, що радше похожий на звичайну „Гранду”, і ринок. Великий автобус, що їздить між Коломиєю, Заболотовом, Косовом і Кутами, бензинова стація, велика газова ліхтарня посередині і катеринка з білими мишенятами та „льосами”, ось і все, що вам ки дається в очі.

Не потребую мабуть додавати, що населення складається здебільше з національної меншини Мойсеєвого ісповідання, як узагалі по всіх галицьких містечках, і просто нема місця такого, де могло б спочити ваше око, не доглянувши власника рудої бороди, або власничка довгої спідниці, що завзято торгується за курку або продає квашені яблука в заржавілій путчі.

Заболотів робить на вас якесь пригнітливе враження. Почуваєте себе зле й ніяково і ви незвичайно раді, коли вириваєтесь із міста на великий, залізний міст на Пруті.

Холод, що йде від студеної ріки, подув легкого вітру із лугу і широкі лани, порізані на подовжні, зелені куски, роблять на вас куди приємніше враження. Ідете шляхом напричуд рівним і старанно вдержаним дальше на полудневий схід.

Минаєте гарне село Ілинці й розкошуєтесь чудовою панорамою дугу, потічків, високого берегу Прута та сіл, що розкинулись за Заболотовом: Тулуків, Хлібичин, Вовчківці (селянам краще вимовляти „Вошківці), а далі Карлів, Видинів і врешті Снятин.

Минаєте Ілинці (звідтіль мабуть походить наш симпатичний гуцулик. Василь Ткачук, що в „Неділі” пише. Дівчата мені про ньо го розказували, аякже!) і крізь гору добираєтесь до Рудник. Чудове село й у чудовому положенні! Вже доходите до нього наче крізь вітальну браму: алею розлогих смерек, а далі спуска єтесь у село по рівнісінькій, як скло, дорозі. Невеличке воно, але замітне деякими цікавими по дробицями.

Зараз на першому горбі, між тими смереками, є маленьке озерце з чорною водою. Кажуть селяни, що там була колись церква, але що нарід дуже безбожно поводився, то вона враз із людьми запалась у землю і тепер кожного року на Великдень можете почути ніччю жалібні стони, що добуваються з дна ставку. За селом, що окружепе з одної сторони лісами, а з другої гірською річкою Рибницею, є велика, залісена гора, т. зв. Городище. Колись давно був там город (місто), стара церква, із глибокими льохами в землі, куди хоронилось населення перед татарами. Всеж, коли раз наскочили татари, дізналися про ту криївку та вирізали в пень усіх мешканців. На цій горі находяться ще й нині важкі залізні двері, що замикають вхід до підземного льоху. Кажуть теж, що на Великдень там і досі моляться люди, яких колись порізали татари, ба навіть можна вночі почуть гомін, крізь ворота.

Чудесна нагода для аматорів сильних переживань та перевірки своїх нервів. Колись давніше самі селяни з Рудник цікавились тією криївкою, та понаходили були навіть ріжні предмети, і золоту ложку, яку проте… продали жидові.

Трудно, ніхто досі з наших археологів не поцікавився тим місцем, а справді варто присвятити труду цій справі. Була навіть до недавна стара хроніка зі списаною історією того місця, церкви, татарського нападу і т.п., тільки. (чув я) що місцевий парох… дав дітям бавитись нею і вони геть її знищили.

Шкода, що канонічне право не знає параграфу, який вчив би про вартість таких історичних памяточок та казав як слід зберігати того рода ціноности…

Друга замітна гора, де т. зв. „Бабиний хрест”, звідкіль видно вже Румунію, Черемош і Буковину, Вона має теж свій переказ. Мешкала там у давніх часах стара бабуня, що мала одну корову. Раз вона, шукаючи зимою корови, замерзла. Хтось поставив їй хрест і тепер хто в зимі вибирається в ті сторони, мусить взяти з собою бабі ріща, бо впротивному разі напевно заблудить.

Ліси кінчаються високою горою, що назива ється „Знесінне”. З неї можна, бачити Снятин, його високий ратуш, широку ленту Прута, що зливається перше з Рибницею, в далі з Черемошем.

Справді прегарний вид! Жовтою гадюкою вється рівненький гостинець із Заболотова до Снятина. Пригадалася мені нова коломийка:

„З Коломиї до Снетина я пішки не зайду,

Там такого хлопця маю, що в світі не знайду”.

Горою над шляхом знімається раз-у-раз курява білого пороху. Безліч возів прямує в одну і другу сторону, найбільше жидівських купців, що вдержують між Снятином та Заболотовом живі торговельні взаємини. Недурно й співанки про них придумали:

Ой, їхали жиди в Снєтин

Тай вломили орчик,

Нашмаркали в сабашівку

Тай кинули в корчик.

Веселий оцей покутянський народ! До всі лякої нагоди знає співанку зложити.

Особливо подобались мені люди в Рудниках. Село має безліч представників всіх політиканських ґруп, від суботників, на комуністах кінчаючи, своїх власних фільософів, а понад усе гарні дівчата. Замітні вони своєю могутнього будовою, енергійністю та визовницькою поставою. У сіх без виїмку мущин називають “хухрами”, і як котрий поважиться у любовному запалі торкнути її мязисту рученьку, тоді біда тай годі. “Ти мой”, каже, “як ті верегну, то бигме бирше мні не рушиш”.

Заходжу в розмову з ґаздою що три кози на одному мотузку пас. „Як живете, дядьку?” починаю. „Біда, паночку, біда така, що цуд цуденний”. „Яка біда? потішаю, от дурно нарікаєте. Дасть Бог все проминеться. „Ой ні, паночку. Перебулисмо Австрію, перебулисмо конституцію, але той крейзус відай не перебудемо…”

Мають Рудники свого власного поета. Ось вам зразок його поетичного таланту:

„Як будеш коло річки Рибниці,

Там росте багато пшениці.

Там живуть красні молодиці

Що дають хлопцям жентиці (відвар із будза).

Словом чудове село оті Рудники і якби я був на місці князя Валії. то щороку туди від журналістів тікав би, тримаючись осторонь замашистих рудницьких дівчат…

Текст упорядкував Юрій Іваночко.