Геніальна хитрість, благородність, та абсолютна хоробрість індіанців. Чому їм не вдалося відстояти свою землю

У пригодницькій літературі, присвяченій завоюванню Дикого Заходу (те, що називають словом “вестерн”), образ індіанця зазвичай дається опосередковано. Це такий собі благородний дикун, що тяжіє до лаконічної розмови формулами-аналогіями, іноді жорстокий до полонених, обов’язково зневажає страх і досконало володіє навичками партизанщини. На стежці війни такий індіанець рішучий і хоробрий, невичерпний на військові хитрощі, вважає за краще вести індивідуальний поєдинок ніж складну позиційну війну. Але як тоді настільки залізних людей здолали жалюгідні “блідолиці собаки”? Відповідь проста. Трохи тактики і багато стратегії. Жоден абориген не був готовий до затяжної війни, розтягнутої на кілька століть.

Складно окремо перерахувати військові хитрощі корінних американців, яких зазвичай ми звикли називати індіанцями. Так як вони, по суті, були частиною або похідною індіанської тактики. Яка цілком і повністю базувалася на способі життя, побутовому устрої, віруваннях племен. І тут навіть знайомство з європейською системою ведення війни не допомогло – індіанці залишилися безнадійно архаїчні в цьому питанні.

Індійські племена могли налічувати тисячі чоловік. Але при цьому жили вони невеликими розрізненими групами, оскільки їх спосіб життя не дозволяв прогодувати великі маси народу. Звідси повна неможливість нормальної консолідації та ведення війни малими маневреними групами. Що добре в локальній кампанії, але зовсім не працює, коли потрібно кардинально змінити ситуацію.

Індіанці могли збирати відносно великі загони, але при цьому ці загони складно сприймати як монолітну бойову одиницю. Справа в тому, що індіанці йшли воювати не заради перемоги, не заради вирішення якоїсь тактичної або стратегічної задачі. Вони йшли підвищувати свій соціальний статус. У цьому суспільстві цінувалася особиста хоробрість і холоднокровність в бою. Ось індіанці і йшли за доказами, що такі дані є у конкретного воїна. Звідси нелюбов до довгих перестрілок на відстані і прагнення максимального зближення з противником.

У індіанців було два типи вождів. Одні відповідали за мирне існування (міцні господарники), інші обиралися на час бойових дій (своєрідні генерали). Що не означало беззастережне підпорядкування таким командирам в бою. Вони більше вирішували загальні питання. Де організувати засідку, в яку сторону відправити розвідників і так далі. У реальному ж зіткненні вся картина бою знову розбивалася на безліч індивідуальних сутичок. І тут індіанський воїн дійсно бував сильний.

За спогадами учасників фронтірних воєн, дії індіанців що проти білих, що проти ворожих племен, відрізнялася одноманітністю і шаблонностью. Все зводилося до поступового витіснення ворога із заданої території. І тут бувало, що програвав призвідник. Тому що багато в чому це була локальна війна на виснаження. Але на дуже обмеженій території. І тут вже у кого вистачило ресурсів і терпіння.

Спочатку організовувалися набіги на округу. Можна було б знищувати посіви (якщо ті були), виловлювалися мисливці, що йшли на промисел, знищувалися розвідники. І так, поки супротивника не вимотатували до останнього. Другим етапом йшло блокування селища, небажаного на цій землі. Захоплення і розграбування його не обов’язкові. Важливо взяти змором. Хоча і генеральний штурм траплявся. А там уже або всі жителі, або ті, кому пощастило вціліти під час останнього набігу, підуть шукати щастя в інші землі. І тут завдання виконане – земля звільнилася.

Така тактика застосовувалася і проти індіанців, і проти колоністів. Відомий випадок, коли після вбивства двох десятків фермерів, що виходили орати землю, від блідолицих очистився мало не цілий регіон. Що вже говорити про сусідні племена, чия економіка і зовсім належала до розряду первісних і була куди більш залежна від безлічі зовнішніх факторів?

Разом з тим були й інші тактичні прийоми, улюблені індіанцями. Наприклад, засідки на лісових стежках. Раптовий рукопашний бій, поки супротивник не зумів організувати опір. А там або перемога, або швидкий відхід. Дезорієнтований противник не в змозі організувати переслідування, так що можна відійти, перегрупуватися і влаштувати нову засідку. І так до повного знищення ворога. Плюс тактики в тому, що для успішної війни не потрібно великих загонів. Досить нечисленних груп для мобільності.

Індіанці воювали проти людей, у яких вогнепальної зброї було в достатку. Самі ж індіанці постійно відчували дефіцит і зброї, і боєприпасів до неї. Їм потрібно було якось компенсувати це. Ще один аргумент на користь рукопашної сутички.

Збереглися свідчення, що проти кінноти індіанці діяли гранично просто (якщо самі воювали верхи). Вони швидко зближалися з ворогом, вибирали собі індивідуальну ціль і приймалися скакати, навколо противника, шалено кричачи. Тим самим збиваючи приціл і лякаючи коня суперника. При цьому перевага віддавалася луку і стріл, які по скорострільності могли перевершувати навіть револьвери! А стріли, якщо і не потрапляли у вершника, могли поранити його коня. Що не додавало йому керованості і покірності.

Ще улюбленим тактичним прийомом був фейковий відступ. І саме таким способом було виграно чимало битв проти регулярних військ. Частина воїнів, напавши, робили вигляд, що панічно відступають. Противник купувався на цей прийом і починав переслідування, чи порушував свій лад. А далі йшло як по писаному. Або засідка на шляху переслідувачів, або охоплення незахищених флангів.

На стороні індіанців було знання місцевості, вміння злитися з нею в потрібний момент. Відомий випадок, коли апач майже чотири години стояв, загорнувшись в запилену ковдру в двох кроках від табору солдатів. І залишався непоміченим – його приймали за кактус і не звертали на жодної уваги. Але їм так і не вистачило вміння об’єднуватися і підпорядковувати планування операцій якоїсь спільної мети єдиному лідеру. А тому і програш їх був цілком закономірний.