Бойки. Таємниця наймовчазніших мешканців Карпат

Бойки – найбільш закритий з українських горян народ і надзвичайно маломовні, через що й зазнали найменше чужих впливів.

При згадці про гуцулів відразу виникають чіткі асоціації — коломийки, бартка, аркан, «Тіні забутих предків». Лемки викликають згадку про акцію «Вісла», боротьбу за власну ідентифікацію серед польського та словацького масиву, вірші Богдана Ігоря-Антонича, малюнки примітивіста Никифора Дровняка. А що ж бойки? Окрім знаменитої дерев’яної архітектури і нічого в голову не приходить.

Насправді ж у бойків є і свої коломийки, і поети, і втрачені терени та діаспора. А все тому, що бойки — найбільш закритий з українських горян народ і надзвичайно маломовні, через що й зазнали найменше чужих впливів.

Нудними і буденними бойки здаються лише на перший погляд. Тому що надто ощадні, не говіркі, обережні з незнайомцями, байдужі до прикрас і яскравих кольорів та й взагалі не дуже чепурні. Насправді ж душа бойка – це гордий сосуд, переповнений глибоким чистим небом і міфічною архаїкою вічнозелених, синьооких Карпат. Постійний зв’язок з Природою, усамітнення високо в горах і важка непосильна праця, бо тільки вона допоможе вижити – усе це навічно викристалізувалось у характері бойка

Походження бойків – одна з найбільших загадок історії українства. Родовід бойків так глибоко загубився у віках, що хорватська дослідниця Н.Клаіч писала:

“На бойків було витрачено більше чорнил, аніж їх було самих”.

Багато фактів й справді залишаються не розгаданими, але й доказів, що бойки – це рештки асимільованих хорватами кельтів-бойїв, теж достатньо. Це і так-звані “довгі прямокутні хати” – великі житлові й господарські споруди, будовані без єдиного цвяшка, що розміщувалися під одним солом’яним дахом. Це і героїчні зачіски Предків, які зберігалися аж до поч. ХХ ст. – бойки заплітали передні пасма волосся з двох боків у кіски, як це робили колись вої-кельти. Це і страви з вівса, приготовані за стародавніми рецептами. Овес був компонентом і хліба, і зупи, і печива. Окрім того, бойки щиро вірили, що вівсяні страви дають силу і здоров’я, запобігають хворобам. Як відомо, кельтські народи також неабияк шанували овес.

І нарешті, якщо уважно вдивитися у бойківську вишивку, навіть з рослинними мотивами, важко не помітити, що орнамент часто виявляється поділений на поєднані один з одним дрібні квадрати та ромби. Можливо, це також відгомін кельтського замилування клітинкою, що особливо колоритно знайшов втілення у шотландців.

Попри те, що бойки чисельніші за лемків та гуцулів, вони досі залишаються найменш відомими і не можуть похизуватися виразною субетнічною самосвідомістю. На відміну від хвалькуватих гуцулів, бойки не звикли величати себе. Вони як група індивідуумів, поміщених свого часу серед мальовничих карпатських хребтів, просто є. Їхній бог – це свобода. Їхня філософія – самодостатність. Їхня зброя – правда. Їхнє життя – взаємоповага. А за всім цим випромінюється виважена любов і гармонія. Може тому так важко описати їх. Якщо гуцула можна визначити, коли він танцює Аркан і виблискує барткою, лемка – коли він до вас заговорить русинською говіркою, то бойка – коли він мовчить за його філософською врівноваженістю брів. Бойко знає і споглядає.

Віддалені від культурних осередків, над ними часто надсміхалися долиняни – жителі низовинних регіонів. З іншого ж боку, долиняни і самі захоплювалися їхньою крутою вдачею і вмінням майже все необхідне виготовити власними руками (до початку ХХ століття бойки робили самостійно навіть голки).

Бойківщиною вважають південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Серцем Бойківщини є Турка – найменший райцентр Львівської області, усього 8 тисяч мешканців, розташований на річці Стрий.