І ніхто й не згадає. 530 років тому руські лицарі вибили “до ноги” ординців із нашої землі?

Це одна із тих історій, які намагались стерти із української історії. Сьогодні як на диво, в певній мірі між тим, що коїться в Укранїіі і подіями під Заславом можна провести паралелі. І головне, знати про це варто кожному свідомому українцю.

Чому пам’ять про битву під Заславом 7 лютого 1491 року важлива для кожного українця? Бо те, що відбувалося в минулому, має багато спільного з сучасністю.

Про це пише “Файна сторінка” за матеріалами “Заслав’є“

Сьомого лютого минуло 530 років з дня перемоги в битві під Заславом 1491 року.

Успіх руських лицарів, які розбили десятитисячне військо Великої Орди, феноменальне співвідношення втрат 1:1000 на користь нашого війська, якщо вірити джерелам, безперечно роблять цю подію унікальною. Але не кількість ворожої крові, якою заяскравіли засніжені поля Волинської землі, надає їй значення в історії.

До першої важливої битви на початку протистояння з мотивованими турецьким султаном проти Великого Князівства Литовського і Королівства Польського заволзькими татарами дійшло 1487 року під селом Копистрином над річкою Мурафою, що тоді розділяла литовське від польського Поділля. З 5000 татарського загону 1500 лягли на полі бою. Серед захоплених у полон виявився татарський царик, один з очільників загарбницького походу, якому королевич Ян Ольбрахт зазирнув у очі і наказав відтяти голову на місці.

Цілий рік Орда перебувала під враженням від отриманої поразки, проте не покинула зайнятих напередодні кочовиськ над річкою Ворсклою біля кордону з Великим Князівством Литовським.

Взимку 1488 року небезпека повномасштабного вторгнення знову загострилася. Ординці зайняли територію над середньою течією річки Бугу на Поділлі «з таким наміром, – як говорить тогочасне джерело, – щоб не дати більше себе звідти виперти: мали з собою жінок і дітей, зайняли сталі садиби, орали і сіяли, чинили великі збитки підданим Його Королівської Милости».

Як тут не згадати про Луганду і Домбвабве – російські окупаційні осередки на території сучасної України?

1489 року королевич Ольбрахт знову очолив винищувальний похід проти татар. Очевидно, акція минула без особливого успіху, як попередня, бо тогочасні джерела скупі на інформацію про її результати. Але мали знову спокій від ординців на рік.

Головна навала Великої Орди припала на кінець наступного року. Татари вторглися на Волинь, спустошуючи все на своєму шляху. Навіть окраса міста Володимира з часів Київської Русі – собор Успіння Пресвятої Богородиці, був підданий знищенню. Передові ворожі загони сягали до 10 миль від Любліна. В неволі опинилися тисячі волинців.

Не гаючи часу, взялася до зброї шляхта Волинської і Львівської земель, яка на той час формально належала до складу різних держав – Великого Князівства Литовського і Королівства Польського. Об’єднані руські війська на чолі маршалка Волинської землі князя Семена Гольшанського і львівського каштеляна Миколая Ходецького, якого ще називають Галицьким, переслідуючи татар, наздогнали під містом Заславом на річці Горині і вибили їх усіх майже до ноги. Утекло, як говорить джерело, не більше п’ятдесяти.

Після того ординці на чолі з Ахматовичами покинули територію України, яку перед тим перетворили на велику пустку і більше не поверталися.

Навесні 1491 року інформація про підсумки битви під Заславом простежується в переписці між ще двома історичними ворогами – кримським ханом Менглі Ґіраєм і великим московським князем Іваном Васільєвичем. Ґірай, помилково вважаючи, що волинськими і галицькими лицарями командував королевич Ольбрахт, писав до московського «любого брата»: «Ахматовим дітим [йдеться про синів покійного на той час хана Великої Орди Ахмата – Саїд Ахмата і Шейх Ахмата] тей зіми ногі подрізав, коні єсьми взяли у него без останку [тобто знищили кінноту]; нініча какби ім отойти, іно сил нєт, вельми нініча охудили, рать іх королев син побив».

Через рік кримський хан Ґірай і великий московський князь Васільєвич укладуть союз і в історії почнеться кривава сторінка нової навали на руські землі.