…Та що там злидні, бузьки можуть помститися і спалять хату

Нищення бузька здавна прирівнювали до зведення із світу людини.

Громовиця, здавалося, розколювала небо навпіл. Глибока ніч, а в хаті видно, як вдень. Зелені яблучка на вітах, якими жінка любувалася ще зранку, обсипались за якісь лічені хвилини. Вітер недбало кидав їх в шибку, розтріпував листя. “Буде біда…” – подумалося. А у вікні спалахнуло світло. Мабуть, знову блискавка. Ой, ні, горіла сусідова хата…

Зістарилася разом з… птахами Коли до Ганни прийшла думка залишити шумне місто і повернутися на батьківське обійстя, вона не пам’ятає. Мабуть, десь глибоко в душі завжди про це мріялося. Та й чоловік, корінний міщанин, любив дім її дитинства. Відпустку проводили завжди тут, на вихідні – також дороги до отчого дому не забували. Відколи батьків не стало, засумували, що ніхто на порозі вже не зустрічає. Але порядок в хаті підтримували: щовесни Ганна купляла глину і вибілювала стелю, піч (хоч ніколи в ній не палила), підфарбовувала вікна і підлогу – й домівка сяяла, як пасочка.

Скільки себе пам’ятає, на подвір’ї росла стара груша-дичка (мама любила з маленьких гниличок робити квас). А на величезному напівсухому дубові гніздилися лелеки. Щовесни вони прилітали, підлаштовували своє житло (ну геть як люди). То скільки вже потомства за ці десятиліття тут вивели?

Разом з лелеками Ганна зростала, разом з ними й зістарилася. А одного року, коли тільки зійшов сніг, вона зі своїм Васильком віришила остаточно переселитися в село. Квартиру в місті залишили дітям, а самі – гайда на природу.

Особливого ремонту хата не потребувала, бо її добре берегли все життя. Перевезли речі, й коли прогрілася земля, взялися за город. О, вона завжди любила сіяти огірочки, редиску, садити цибульку, картопельку. І цього року всю площу біля хати обробили, та ще й квітами захопилися.

Ще в затінку не розтанули сніги, а вже й гості на подвір’ї з’явилися. Пара лелек, як завше, облетіла над хатою, покружляла і примостилася на той старезний дуб, де гніздо було. І почався “ремонт”: підносили галузки, мох, щось там підлаштовували своїми червоними дзьобиками. Ганна могла годинами за ними спостерігати, а на душі був такий спокій…

Розповіла повір’я і «накаркала» біду?

Та найбільше раділо подружжя, коли бусли висиджували потомство, коли вони вечорами починали клекотати. Василь включав телевізор і дивився новини, а Ганна, байдужа до телепередач, відкривала вікно, і вдихала на повні груди свіжість вечора. Раз-по-раз поглядала на дуб, де метушилися її бузьки.

– Вони для нас як сім’я. Ми так їх чекаємо з вирію… Коли запізнюються – хвилюємося, чи перезимували, чи, бува, в дорозі щось з ними не трапилося… – казала односельчанам.

… Одного разу, коли Ганна поверталася з поля, сусідка Олена, як окропом обпекла:

– А ти знаєш, що Петро Повшок (так прозивали чоловіка за сердитий норов) твого бузька застрелив? Ходив злий, як пес голодний… Казав, що лелека курчата покрав… А хіба ж таке можливе? Він же тільки жаби, зміїв їсть… І не думай, – ніби вгадала Ганнині думки Олена, коли та кинулася до свого обійстя, щоб знайти птаха, – нема його. Люди говорили, що Петро поклав у мішок і десь поніс. Мабуть, закопав… Знаєш, всі в селі в шоці. Ніхто не пам’ятає, щоб людина підняла руку на бузька.

“Йти і сваритися? Що з того? Але як так можна?! Якби хоч мені сказав за тих курчат, я б йому свої віддала, скільки треба”, – не могла стримати сліз Ганна, – і оплакувала свого птаха, як рідну душу, схиливши голову на Оленине плече. А та все втішала:

– Не до добра це. От побачиш. А ти читала, що того, хто зруйнує гніздо чи підніме руку на лелеку, переслідуватимуть злидні й невдачі? Та що там злидні, бузьки можуть помститися і спалять стріху або принесуть змію у двір? Є повір’я, що за кожного вбитого лелеку доля забере в кривдника дитину, – все переповідала повір’я, як з кулемета строчила, Олена.

– Та не каркай, нехай живе і процвітає… – мовила Ганна.
Вона й гадки не мала, що Олена таки “накаркала”… Коли вночі пішов сильний дощ, а громовиця розколювала небо, ніби навпіл, вмить стало видно, як вдень. Спочатку Ганна списувала все на блискавку. А потім почула на вулиці якісь крики й голосіння. Глянула у вікно і побачила, що палає хата Петра. Незважаючи на образу, забувши всі кривди через бузька й сама побігла на подвір’я до сусіда – може чимось допоможе… Та до хати було не підійти: пластикова зовнішня обшивка стін плавилася, наче віск. Петро з дружиною заламували руки. “Ну геть як лелечиха з лелеченятами, що втратили бузька-господаря…” – подумалося Ганні.

… Гроза вщухла. Від Петрової хати зосталися тільки обгорілі стіни (пожежу якось вдалося загасити). А люди в селі стали перешіптуватися: то гріх Петрові через вбитого лелеку. От і влучила блискавка в його дім. А тих курчат, як згодом з’ясувалося, крав його вгодований кіт…

Людмила ХУТІРСЬКА, Рівненська область